Під час мого першого відвідування Грузії в 2013 році нами був обраний безкомпромісний рамний Nissan Patrol 4.2 дизель, за розмір і позашляхові можливості, бо триденна відпустка експромтом без бронювання житла несла ризики залишитися без даху вночі.
Цього разу і маршрут і місця проживання були ретельно сплановані заздалегідь, відповідно й до питання вибору транспортного засобу підійшли більш раціонально. Як людині більш досвідченій в автомобільній тематиці, колеги довірили питання вибору колес мені. А вибір у підсумку звівся до двох моделей – Nissan X-Terra або Pajero io. На користь останнього зіграла ціна прокату (50 уе проти 70), менший розмір застави, а також більш скромний апетит дволітрового двигуна перед чотирьохлітровим. Також мені згадалося, що багато років тому, коли тільки починав кар’єру тестувальника, на уроці англійської в офісі нам дали завдання описати місце своєї мрії – дрімплейс. І в цій роботі я описував, як живу в казково мальовничій Новій Зеландії, багато подорожую нею, і пересуваюся на маленькому паджеро іо, скромному пронирливому джипі з прохідністю серйозного позашляховика, завдяки легендарної SuperSelect 4wd.
І ось вже в аеропорті Кутаїсі нас зустрічає наш маленький чотириколісний друг. Швидкий огляд зовнішності і старих шрамів-деффектів що залишились від попередніх користувачів, і стрибаємо в кабіну, розбиратися з органами управління. Урізноманітнило ситуацію те, що машина була чистокровним японцем, і всі кнопки як фізичні, так і сенсорні на екрані магнітоли, були підписані ієрогліфами. Загалом з магнітолою подружитися ми не змогли, а людина, яка віддала машину, взагалі сказала, що екран краще тримати закритим спеціальної картонкою – менше відволікає в темряві! Інші органи управління питань не викликали, тому відрегулювавши сидіння під свій зріст, увімкнувши максимальний обдув для вікон (Кутаїсі зустрів недружнім холодним дощем), перемикаю селектор АКПП в драйв і ми їдемо в інше місто. Зараз залишилося одиниці людей які б не чули про суперселект трансмісію від японців, що дозволяє навіть на сухому асфальту їхати з повним приводом без остраху щось пошкодити. Однак впевнений в своїх водійських навичках я залишив тільки задній – так і цікавіше і економічніше, але, по правді кажучи, підвіска маленького джипа в кожному повороті нагадувала сильними кренами про те, що з газом краще не захоплюватися, це не спорткупе! В дорозі з’ясувалася ще одна неприємна особливість – навіть в режимі ближнього наше світло сліпить і дратує зустрічних водіїв, про що вони кожен роз’їзд заявляли гнівно випалюючи мені очі дальнім і всім доступним світлом. На жаль регулювання положення фар ми виявити так і не змогли, зате знайшли біля крісла переднього пасажира ручку відкриття бензобака, а в ногах підставку для відпочинку лівої ноги, якої так не вистачало на місці водія.
Багажник так само не балував надлишком вільного місця, його якраз вистачило на один столітровий похідний рюкзак і три трідцатілітрових міських. Правда трохи пізніше ми ще відкусили від багажника вільного місця відкинувши спинки задніх крісел (для цього потрібно потягнути вгору чорні пластикові язички з круглими отворами поруч з підголівниками) в більш горизонтальне положення, інакше їхати довго позаду було просто неможливо – від вертикальної табуретної посадки спина починала боліти миттєво! А ось підвіска радувала (після моєї жорсткої СТ-шки) комфортом і м’якістю, (особливо якщо не намагатися швидше ввійти в поворот) з якої долалися нечисленні для грузинських трас нерівності. 110 км/г можна було без проблем підтримувати на прямих при цьому перебуваючи в економічному режимі Eco GDi, що обіцяв приємний для гаманця рівень витрат.
Перше позашляхове випробування Паджику хотілося провести в Мцхеті, де поруч з церквою був цікавий шматок ґрунту з гірками і можливістю вивіситисґ, перед якою так провокаційно стояв ленд ровер дискавері. Але розсудивши, що машина нам потрібна ще на п’ять діб, а досвіду їзди по бездоріжжю мінімум, вирішили поки не ризикувати. Однак уже наступного дня, після відвідування високогірного монастиря в Степанцмінда, посміхалися своєї нерішучості. Про монастир розповім докладніше.
Прекрасний гірський серпантин, що проходить через Гудаурі, привів нас до невеликого селища, поруч з яким, в горах, розмістився чи то монастир, чи то церква. Від селища до вершини було близько п’яти кілометрів шляху неясної якості. Вже через сто метрів, коли доріжка повела вгору, по кам’янистому ґрунту, місцями всипаному валунами, стало зрозуміло, що краще заздалегідь активувати весь наш поза-шляховий потенціал, тому вмикаємо блокування із заниженою передачею і починаємо сходження. Дорога нам навіть сподобалася, тільки в місцях де доводилося роз’їжджатися із зустрічним машинами іноді ставало страшно через вузькість стежки і необхідность максимально близько притискатися до краю, за яким іноді був обрив. Подолавши дві третини шляху помітили, що на панелі замайоріла зелена лампочка індикації нейтрали, упс .. схоже, що перегріли трансмісію. Але доїхати все одно потрібно. Вже на вершині залишаємо машинку на відкритому просторі, що продувається з усіх боків, щоб охолола, за одне дізнаюся чи вірне моє припущення. На зворотному шляху, подумавши, що для спуску вистачить і заднього приводу, вимикаю повний і спускаємося вже без незрозуміло миготящого індикатора.
Якщо хтось із читачів надумає їхати в Грузію і брати там машину, настійно рекомендую вибирати варіант з автоматом – на ньому значно легше і в горах і в щільному хаотичному міському потоці, пірнати в який в перші дні було так страшно. Ще дуже здорово, що в нашому екземплярі був величезний люк, з якого я раз у раз висовувався, коли їхав пасажиром, щоб зняти відео або усміхатись перехожим дівчатам.
По дорозі в Батумі, на відрізку чергового гірського серпантину, неспішно рухаючись в тянучці, усвідомив, чому тут так багато машин без бамперів – щоб при різкому обгоні з підрізанням прецизійно вмощуватись в щілину між двома машинами! Мене це обурювало і дивувало спочатку, але тут так прийнято і ніхто за такі маневри не злитися на іншого. А ось сигналять дуже багато, і значень у клаксона безліч, від привітатися зі знайомим, закінчуючи визначити черговість проїзду на нерегульованому перехресті. До речі ця особливість їзди по-грузинськи розкрила другий недолік паджеріка (після малого багажника) – дуже незручна кнопка клаксона, маленька і розташована по центру рульового колеса. Обидва рази, коли через дві-три смуги мені в бік намагався в’їхати божевільний Мітсубісі кольт (цікаво, не один і той же він був у цих випадках) спочатку встигав від’їхати на безпечну відстань і тільки коли вже ситуація була повністю під контролем, намацував клаксон.
Роз’їжджаючи по околицях Батумі у нас з’явилося раптове бажання відвідати Туреччину – до кордону було подати рукою. Тільки ось вже під’їхавши і побачивши прикордонні будови, згадали, що документів на авто у нас немає, а ті, що є – ксерокопії неясною юридичної сили, і взагалі машина на транзитних номерах, сподіваюся, що хоч не в арешті або викрадення!
В цілому, за майже дві тисячі кілометрів проведених за кермом, про машину склалося гарне враження – невеликий і вірний чотирилапий друг, начебто спаніель, не надто швидкий, зате не ненажерливий, з яким не соромно вийти в місто і можна вибратися в поле на полювання, та завжди в гарному настрої.
Повертати його назад було навіть трішечки сумно.
